Зустріч з ветераном Великої Вітчизняної війни

Бецун Віктором Васильовичем ( рік народження  10 жовтня 1927)

 

 

 

Учні 6 класу разом з керівником історико – краєзнавчого музею відвідали орденоносця Бецуна Віктора Васильовича, записали його спогади про воєнні роки.

«  Життя у мене було нелегке, як і у всіх, в той час.  З 1941 по 2000 роки був у трудовому строю. До служби мене призвали в кінці липня 1944 року, коли наші землі було звільнено від німецько – фашистських військ ( мені було 17 років) . Прослужив 7 років до 1951р. Пам’ятаю, як у квітні  визвали мене (крім мене там були ще молоді хлопчаки) до сільської ради й дали гвинтівку-трьохлінійку й по п’ять патронів для того, щоб організували табір, функції якого полягали в тому, щоб виявляти німецькі банди, котрі відірвалися від військ та прорвали фронт після Корсунь-Шевченківської битви, і доповідати до сільської ради. Нас ще називали «істребітельними батальйонами».  Чергувати ходили і вдень, і вночі. На щастя, вони нам не зустрічалися. Головним цього загону призначили мене, не дивлячись на те, що на той момент я закінчив шість класів.

Після окупації треба було працювати. Всі , кого не забрали на війну,   були основною робочою силою: це були жінки, діти та старі чоловіки сіяли, вирощували та збирали хліб – і все це було для фронту. Врожай відправляли на фронт через спеціальні пункти. Нас вчили воєнним діям:  воєнна тактика, танки, зброя. Проходячи навчання, ми косили хліб вдень, жінки в’язали снопи, вночі скирдували. Також організовували молотарку і все здавали в державу, а про себе ніхто й не думав.  Адже зараз техніка, а раніше запрягали корів і везли все до ближчого спец пункту, станції. Про  свої блага чи потреби раніше не думали. Було тяжко…

Було все. Нас, молодих солдатів, забрали у лютому 1945 року на поповнення військових частин, які були на фронті. Розподілили мене до Гаубіцького полку  у розвідку. Відтоді я розпочав справжню військову службу. Наш полк в боях участі не приймав. Моє завдання було  навчитися йти до окопу, виявляти німецькі цілі, керувати вогнем.

Пам’ятаю, як отримали нову викрашену техніку – американського стубера: гаубиця 152 мм вагою – 16 кг. Два хлопчаки на носилках підносили снаряди.

У кінці квітня отримали перше своє «хрещення». Старі солдати, які воювали і уціліли, вважали й називали  нас своїми дітьми, у їдальні віддавали нам свої пайки,  хоча й самі ситими не були, садили на свої мужні коліна, пригортаючи. Нас привчали до воєнної техніки, але в бій не посилали. 20 чи 22 квітня нас підняли по тривозі, наказали всім погрузитися й везли нас довго, якщо орієнтовно, то десь 200 кілометрів, а то й більше. Ми їхали до Германії …

Команда зайняла свої бойові позиції. Було 12 гаубиць. Пролунала команда: «Кожним орудієм 6 снарядів біглим вогнем!».

А потім мене підізвав командир і дав подивитися у сіру трубу, всередині якої була таблиця, за допомогою якої розраховувалась точна ціль: «Хохол, іди сюди! Дивись, хто там?» Там вогонь, все горіло і було перемішано від снарядів. Німці проривалися до американських полків, щоб здатися в полон їм, а наші солдати хотіли їх забрати до себе в полон. Потім всю зброю заховали в лісі, знову діставали.

Нам видали каски, шинелі і ми об’їхали німецьку територію демонструючи, що  Радянський Союз має великі війська. Так продовжувалося до Дня перемоги. Така моя воєнна дія у Германії.»

Трохи відпочивши, Віктор Васильович продовжив свої спогади:

«Західна Україна, м. Білокоров’яч.  Я добре умів володіти кіньми, у мене було пара коней,  протитанкове орудіє 45 мм , його ще називали «Прощай Родина». Служив у протитанковій артилерії. Кожен день проходили заняття. Вранці снідали, потім навчання з кіньми й орудієм, потім вечеря, спати йшли до казарм. Кормили, щоправда, нас погано, ми голодували, але були раді квасолі, пропавшій капусті чи померзлій картоплі, про отримання задоволення від їжі навіть і не думали.

Йшли навчання. В один день мене викликав командир артилерії – дав завдання відвезти до сусіднього села в 11 батарею пакет. Коли я їхав лісом, то поруч мене зірвалася граната. Мій кінь жахнувся, а я, не пам’ятаючи себе від страху, ухопився за гриву і тільки й чую, як у мене по обличчю тече кров. Як я був здивований, коли кінь прискакав до села 11 батареї. Я отримав поранення. Прибувшого, при таких обставинах до села, мене побачили хлопці й відразу понесли пораненого до хати. Я в першу чергу звітував про пакет.

Коли повернувся в артилерію, командир нагодував мене американською тушонкою та дав цукор-рафінад. Для мене це було справжнє свято, адже щодня нас годували гнилою картоплею та капустою.

Служити було тяжко… Але після Дня Перемоги коли отаборилися у німецькому воєнному городку, нас почали краще годувати, служба й навчання стали проходити легше. В 1949 році перевезли служити до Росії.

Я добре пам’ятаю День Перемоги,  це найяскравіший спогад мого життя. Ми жили в німецьких казармах. Коли лягли спати, то на вулиці почалась стрілянина, всі кричали: «Перемога!». Ми зарядили гаубіцу холостими патронами та теж почали стріляти, а потім був святковий обід, всі раділи і плакали . Це було справді свято зі сльозами на очах,  бо втратили солдати  хто друзів, хто сім’ю, матері синів, чоловіків. В 1949 році я закінчив службу в армії та повернувся додому. 

Працював завідуючим клубом, а потім завідуючим свинофермою в рідному селі, згодом головою ревізійної комісії до 2000 року.  Нагороджений Орденом Великої Вітчизняної війни ІІІ ступеня, Орденом «Знак Пошани» , медаллю за Перемогу та «Захиснику Вітчизни.»

На останок нашої зустрічі Віктор Васильович сказав:«Працівники тилу та захисники на полі бою зробили все можливе, щоб захистити свою Батьківщину від фашизму й відбудувати країну після війни. Ви, діти, учіть гарно фізику, алгебру, геометрію, щоб на випадок недоброго, ви змогли б відстояти свою свободу та незалежність України…»

У кожної держави, кожного народу є дати і події, які складають основу, опорні точки їхньої історії, підґрунтя історичної пам'яті і національної гордості. Для нас, для прийдешніх поколінь, такою знаковою віхою була і вічно буде Перемога у Великій Вітчизняній війні.

                                                                                                                                                                                                                                                 Ситник Г.М., вчитель історії

22 червня

ДЕНЬ ПАМ’ЯТІ

Мільйонам людей назавжди врізався в пам'ять перший день Великої Вітчизняної війни. Чорною тінню фашистської навали, димом пожеж, смертю і руїнами звалився він на нас. І враз неділя 22 червня 1941 року, мирний день відпочинку, обернувся довгими роками страждань.

Мільйони людей забрала Велика Вітчизняна війна. Це важко усвідомити. Смерть однієї людини – це трагедія. А коли мільйони... Загиблим не болить. У живих продовжують кровоточити рани: у ветеранів, які втратили своїх друзів-однополчан, рідних і близьких, душі, які простріляні похоронками, у рано посивілих дітей війни, які не побачили своїх батьків і пережили пекло окупації.

А скільки матерів, сестер, коханих чекали і не дочекалися своїх синів, братів, чоловіків. У народі надаремно кажуть, що час не владний над материнським горем. І скільки б не минуло років і десятиліть від того недільного ранку, коли пролунало страшне слово "війна", вони ніколи не принесуть спокою матерям, діти яких віддали найдорожче - життя у боротьбі з фашистськими загарбниками.

До тебе, людино, звертаюсь:

Залиш на хвилинку щоденні турботи.

З собою побудь у глибокій скорботі,

Згадай чоловіка, товариша, брата,

Дружину, сестру чи посивілу матір.

 

 

Зустріч з Віктором Васильовичем Бецуном завжди радує учнів. Цікаві розповіді про життя, вміння зацікавити дітей, спогади про тяжке воєнне та післявоєнне життя не залишає байдужим жодну дитину школи.  Тому з великим задоволенням діти йдуть в гості до цієї чудової людини, щоб послухати  його спогади. 

Учасники гуртка "Умілі руки" подарували ветерану Великої Вітчизняної війни картину зроблену своїми руками.