П`ятниця, 02.12.2022, 16:48
Вітаю Вас Гість | RSS

Вербуватівський НВК

Меню сайта
Пошук по сайту
Архів записів
Опитування
Оцініть мій сайт
Всього відповідей: 16

Рік ветерана

 

 

Ветерани живуть поряд...
    
              
 







 
У кожної держави, кожного народу є дати і події, які складають основу, опорні точки їхньої історії, підґрунтя історичної пам'яті і національної гордості. Для нас, для прийдешніх поколінь, такою знаковою віхою була і вічно буде Перемога у Великій Вітчизняній війні.
Минають роки, відлітають у - вічність. Виповнилося вже багато років з часу визволення нашої країни від "німецько-фашистських окупантів, з тієї травневої ночі, коли замовкли останні постріли гармат, настала тиша, прийшов мир, довгожданий, вистражданий, оплачений найвищою ціною - ціною життя, ціною крові, ціною сліз.
День сьогоднішній нерозривно пов'язаний з учорашнім. І нинішня радість, і небо безхмаре, і наше життя, і наше сьогоднішнє свято - то твій слід на землі, Перемого!
Одразу по війні, у визволених селах вогонь обережно несли від хати до хати, щоб зігрітися самим, зігріти інших. Щоб ним освітити хату, а радістю - душі. Отак і вогонь життя. Він іде з покоління в покоління, в майбутнє.
Сьогодні Україна – вільна й незалежна держава, історичний шлях якої проліг через багатовікові випробування, страждання, боротьбу за щастя. Майбутнє нашої країни багато в чому залежить від патріотичного виховання молодого покоління, утвердження ідеалів гуманізму в свідомості молоді, усвідомлення дітьми необхідності збереження миру на землі та збереження пам’яті про тих, хто віддав життя за вільне пшеничне поле і чисте небо над Україною.
І досі вражають повідомлення про звірства фашистів. Свою жахливу роботу машина знищення проводила скрізь. Під її жорстокість потрапили і мешканці нашого села. Головним принципом у проведенні репресій фашисти обрали політику колективної відповідальності, коли за антифашистські дії окремих осіб карали цілі поселення, розстрілювали і палили людей у домівках. Так  було встановлено 83 жителі нашого села, котрі були заживо спалені у 3-х хатах. Серед них були і діти, учні 6 класу – Матюхов С., Прогонний Ф. і два брати Романенки.
Важка доля в фашистській неволі спіткала 68 юнаків і дівчат 15-16 років, котрих відправили на тяжкі пекельні муки до німецьких концтаборів.
Учні школи неодноразово зустрічалися з колишніми остарбайтерами-односельчанами, зібрали цінні матеріали для шкільного історико-краєзнавчого музею, оформили альбоми, підготували власні проекти «Життя і праця місцевого населення в роки німецької окупації», «Партизанський рух на Павлоградщині», «Ставлення фашистів до молоді Дніпропетровської області в роки окупації».
Губенко Ольга Степанівна розповіла учням про тяжку працю в фашистській неволі та нелюдські знущання німців над радянською молоддю, про те, як стала свідком спалення людей у рідному селі.
Нещодавно дізналися, що жителька нашого села Попугай Галина вночі відкрила двері тимчасового концтабору, який був у приміщенні сільського клубу і випустила військовополонених, яких потім переховували жителі сіл Долина, Вербуватівка і Нижнянка.
Стаценко М.І. розповіла, що одного з цих в’язнів її мама сховала у них у хаті та німці знайшли його і розстріляли у них в садку, в його шинелі потім знайшли фотокартку дружини та дітей, а також лист, який він так і не встиг відправити родині.
Також учнями зібрані численні матеріали, біографії про односельчан, нагороджених високими урядовими нагородами за віддану працю після війни, їх можна знайти у відділі «Трудова слава рідного краю: минуле і сьогодення». У цьому відділі створено експозицію «Фотолітопис рідного краю».
В музеї проводяться уроки з історії, літератури, виховні години, тематичні виставки,присвячені 65-річчю Перемоги.
 З великою цікавістю готуються діти до заходу «Вечір спогадів», на який учні запросили ветеранів, дітей війни, вдів, колишніх остарбайтерів. Краєзнавці створили презентацію «Народна пам’ять ХХІ століття», записали на відео розповіді односельчан про страшні роки німецької окупації.
Учні крокують місцями бойових дій, одним з яких у нашому селі є Кирикова балка.
Кирикова балка – місце жорстоких боїв за наше село Вербуватівка. У 1943 році в боях за визволення Юр’ївщини тут полягло понад 70 радянських солдат. Після війни, на знак вшанування подвигу своїх відважних захисників у Вербуватівці перенесли останки воїнів у братську могилу. Бронзова скульптура солдата з автоматом в руці символізує мужність і нескореність синів радянської країни. Букети живих квітів завжди прикрашають постамент пам’ятника.
Під час спорудження водосховища будівельники торкнулися краю могили. Риючи траншеї, вони і не здогадувалися, що поруч лежать останки героїв. Їх знайшли сільські хлопчаки.
Крокуючи туристичним маршрутом «Зірки Придніпров’я» краєзнавці зібрали матеріали з життя і діяльності Кальницької Г.О. – ветерана Великої Вітчизняної війни, Заслуженого вчителя України, кавалера орденів Трудового Червоного Прапора, Великої Вітчизняної війни ІІ ступеня та Ордена Богдана Хмельницького, та підготували експозицію в шкільному музеї
Учні нашої школи постійно памятають про  людей, які живуть поряд, про ветеранів Великої Вітчизняної війни -Пономаренка Івана Кириловича, Кальницьку Галину Омелянівну, Бецуна Віктора Васильовича та людей, які своєю працею збагачували нашу країну - орденоносців Дорошок Л.Ф., Синчук М.Й, Шимка О.С., Желізняка М.М., Мирошниченка В.М., Мостового М.А., Цимбал О.П. , а також вчителів-пенсіонерів, людей похилого віку.
Волонтерські загони відвідують їх, допомагають по господарству, прибирають біля домівок. Жодне свято в школі не обходиться без цих людей. Їх спогади залишаються у серцях молодого покоління. Слухаючи наших земляків , учні пишуть вірші, пісні, в яких прославляють подвиг народу у Великій Вітчизняній війні.
Учні нашої школи прийняли участь в конкурсах "Шляхами подвигу і слави", "Собори наших душ". Де стали переможцями як районного етапу, так і обласного.
   

Зустріч з ветераном Великої Вітчизняної війни

Бецун Віктором Васильовичем ( рік народження  10 жовтня 1927)

 

 

 

Учні 6 класу разом з керівником історико – краєзнавчого музею відвідали орденоносця Бецуна Віктора Васильовича, записали його спогади про воєнні роки.

«  Життя у мене було нелегке, як і у всіх, в той час.  З 1941 по 2000 роки був у трудовому строю. До служби мене призвали в кінці липня 1944 року, коли наші землі було звільнено від німецько – фашистських військ ( мені було 17 років) . Прослужив 7 років до 1951р. Пам’ятаю, як у квітні  визвали мене (крім мене там були ще молоді хлопчаки) до сільської ради й дали гвинтівку-трьохлінійку й по п’ять патронів для того, щоб організували табір, функції якого полягали в тому, щоб виявляти німецькі банди, котрі відірвалися від військ та прорвали фронт після Корсунь-Шевченківської битви, і доповідати до сільської ради. Нас ще називали «істребітельними батальйонами».  Чергувати ходили і вдень, і вночі. На щастя, вони нам не зустрічалися. Головним цього загону призначили мене, не дивлячись на те, що на той момент я закінчив шість класів.

Після окупації треба було працювати. Всі , кого не забрали на війну,   були основною робочою силою: це були жінки, діти та старі чоловіки сіяли, вирощували та збирали хліб – і все це було для фронту. Врожай відправляли на фронт через спеціальні пункти. Нас вчили воєнним діям:  воєнна тактика, танки, зброя. Проходячи навчання, ми косили хліб вдень, жінки в’язали снопи, вночі скирдували. Також організовували молотарку і все здавали в державу, а про себе ніхто й не думав.  Адже зараз техніка, а раніше запрягали корів і везли все до ближчого спец пункту, станції. Про  свої блага чи потреби раніше не думали. Було тяжко…

Було все. Нас, молодих солдатів, забрали у лютому 1945 року на поповнення військових частин, які були на фронті. Розподілили мене до Гаубіцького полку  у розвідку. Відтоді я розпочав справжню військову службу. Наш полк в боях участі не приймав. Моє завдання було  навчитися йти до окопу, виявляти німецькі цілі, керувати вогнем.

Пам’ятаю, як отримали нову викрашену техніку – американського стубера: гаубиця 152 мм вагою – 16 кг. Два хлопчаки на носилках підносили снаряди.

У кінці квітня отримали перше своє «хрещення». Старі солдати, які воювали і уціліли, вважали й називали  нас своїми дітьми, у їдальні віддавали нам свої пайки,  хоча й самі ситими не були, садили на свої мужні коліна, пригортаючи. Нас привчали до воєнної техніки, але в бій не посилали. 20 чи 22 квітня нас підняли по тривозі, наказали всім погрузитися й везли нас довго, якщо орієнтовно, то десь 200 кілометрів, а то й більше. Ми їхали до Германії …

Команда зайняла свої бойові позиції. Було 12 гаубиць. Пролунала команда: «Кожним орудієм 6 снарядів біглим вогнем!».

А потім мене підізвав командир і дав подивитися у сіру трубу, всередині якої була таблиця, за допомогою якої розраховувалась точна ціль: «Хохол, іди сюди! Дивись, хто там?» Там вогонь, все горіло і було перемішано від снарядів. Німці проривалися до американських полків, щоб здатися в полон їм, а наші солдати хотіли їх забрати до себе в полон. Потім всю зброю заховали в лісі, знову діставали.

Нам видали каски, шинелі і ми об’їхали німецьку територію демонструючи, що  Радянський Союз має великі війська. Так продовжувалося до Дня перемоги. Така моя воєнна дія у Германії.»

Трохи відпочивши, Віктор Васильович продовжив свої спогади:

«Західна Україна, м. Білокоров’яч.  Я добре умів володіти кіньми, у мене було пара коней,  протитанкове орудіє 45 мм , його ще називали «Прощай Родина». Служив у протитанковій артилерії. Кожен день проходили заняття. Вранці снідали, потім навчання з кіньми й орудієм, потім вечеря, спати йшли до казарм. Кормили, щоправда, нас погано, ми голодували, але були раді квасолі, пропавшій капусті чи померзлій картоплі, про отримання задоволення від їжі навіть і не думали.

Йшли навчання. В один день мене викликав командир артилерії – дав завдання відвезти до сусіднього села в 11 батарею пакет. Коли я їхав лісом, то поруч мене зірвалася граната. Мій кінь жахнувся, а я, не пам’ятаючи себе від страху, ухопився за гриву і тільки й чую, як у мене по обличчю тече кров. Як я був здивований, коли кінь прискакав до села 11 батареї. Я отримав поранення. Прибувшого, при таких обставинах до села, мене побачили хлопці й відразу понесли пораненого до хати. Я в першу чергу звітував про пакет.

Коли повернувся в артилерію, командир нагодував мене американською тушонкою та дав цукор-рафінад. Для мене це було справжнє свято, адже щодня нас годували гнилою картоплею та капустою.

Служити було тяжко… Але після Дня Перемоги коли отаборилися у німецькому воєнному городку, нас почали краще годувати, служба й навчання стали проходити легше. В 1949 році перевезли служити до Росії.

Я добре пам’ятаю День Перемоги,  це найяскравіший спогад мого життя. Ми жили в німецьких казармах. Коли лягли спати, то на вулиці почалась стрілянина, всі кричали: «Перемога!». Ми зарядили гаубіцу холостими патронами та теж почали стріляти, а потім був святковий обід, всі раділи і плакали . Це було справді свято зі сльозами на очах,  бо втратили солдати  хто друзів, хто сім’ю, матері синів, чоловіків. В 1949 році я закінчив службу в армії та повернувся додому. 

Працював завідуючим клубом, а потім завідуючим свинофермою в рідному селі, згодом головою ревізійної комісії до 2000 року.  Нагороджений Орденом Великої Вітчизняної війни ІІІ ступеня, Орденом «Знак Пошани» , медаллю за Перемогу та «Захиснику Вітчизни.»

На останок нашої зустрічі Віктор Васильович сказав:«Працівники тилу та захисники на полі бою зробили все можливе, щоб захистити свою Батьківщину від фашизму й відбудувати країну після війни. Ви, діти, учіть гарно фізику, алгебру, геометрію, щоб на випадок недоброго, ви змогли б відстояти свою свободу та незалежність України…»

У кожної держави, кожного народу є дати і події, які складають основу, опорні точки їхньої історії, підґрунтя історичної пам'яті і національної гордості. Для нас, для прийдешніх поколінь, такою знаковою віхою була і вічно буде Перемога у Великій Вітчизняній війні.

                                                                                                                                                                                                                                                 Ситник Г.М., вчитель історії

22 червня

ДЕНЬ ПАМ’ЯТІ

Мільйонам людей назавжди врізався в пам'ять перший день Великої Вітчизняної війни. Чорною тінню фашистської навали, димом пожеж, смертю і руїнами звалився він на нас. І враз неділя 22 червня 1941 року, мирний день відпочинку, обернувся довгими роками страждань.

Мільйони людей забрала Велика Вітчизняна війна. Це важко усвідомити. Смерть однієї людини – це трагедія. А коли мільйони... Загиблим не болить. У живих продовжують кровоточити рани: у ветеранів, які втратили своїх друзів-однополчан, рідних і близьких, душі, які простріляні похоронками, у рано посивілих дітей війни, які не побачили своїх батьків і пережили пекло окупації.

А скільки матерів, сестер, коханих чекали і не дочекалися своїх синів, братів, чоловіків. У народі надаремно кажуть, що час не владний над материнським горем. І скільки б не минуло років і десятиліть від того недільного ранку, коли пролунало страшне слово "війна", вони ніколи не принесуть спокою матерям, діти яких віддали найдорожче - життя у боротьбі з фашистськими загарбниками.

До тебе, людино, звертаюсь:

Залиш на хвилинку щоденні турботи.

З собою побудь у глибокій скорботі,

Згадай чоловіка, товариша, брата,

Дружину, сестру чи посивілу матір.

 

 

Зустріч з Віктором Васильовичем Бецуном завжди радує учнів. Цікаві розповіді про життя, вміння зацікавити дітей, спогади про тяжке воєнне та післявоєнне життя не залишає байдужим жодну дитину школи.  Тому з великим задоволенням діти йдуть в гості до цієї чудової людини, щоб послухати  його спогади. 

Учасники гуртка "Умілі руки" подарували ветерану Великої Вітчизняної війни картину зроблену своїми руками.

 

Copyright MyCorp © 2022
Конструктор сайтів - uCoz